Подолати біль…

Більше сотні рівнян щоденно потерпають від болю. Вони - пацієнти, які страждають на різного роду прогресуючі захворювання та післятравматичні стани, що не можуть бути вилікувані сучасними і доступними методами. Вони потребують кваліфікованої медичної допомоги, догляду, психологічної, соціальної, духовної та моральної підтримки. Ці люди – сам на сам з бідою, держава не пропонує комплексного інструменту для полегшення життя цієї категорії осіб. Їхні проблеми - лише їхні проблеми, або рідних чи близьких, якщо такі є й не відвернулися, а ще- небайдужих громадян, які в силу життєвих обставин прийняли рішення допомагати паліативним хворим.

Володимир Веровський, соціальний працівник Рівненського обласного відділення ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ». Своє життя присвятив допомозі та підтримці тих, у кого надії вже немає…

- Це люди важкі, вони ніколи не одужають. На жаль, вони помирають… У мене по маминій і батьковій лінії помирали від раку… Люди страждають від болю. Це важка смерть. У церкві навчають, що має бути розуміння й співпереживання. Це не означає, що якщо людина помирає, то це все. Треба дати надію на те, що є щось більше. Що життя, навіть якщо закінчиться, не останнє. Буває, заходиш у квартиру і бачиш, що людина вся у ранах, пролежнях, і крім того, що допомагаєш чи дзвониш лікарям, щоб приїхали і полегшили страждання, маєш відповідати на запитання, які виникають у хворого. І тут віросповідання не має значення, - розповідає Володимир Веровський, - важливо дати інформацію, яка полегшить душевний біль. Людина питає: чому так? Чому всі бігають, а у мене - так? Я не можу дати відповідь, але намагаюся…

Проблем багато.

Нещодавно я викликав терапевта додому щодо знеболювального. Люди бояться. Уявіть, приїхав лікар, поговорили, потім він через силу виписує трамадол. І я повинен їхати, бо там мати старенька, сестра не спілкується, а він з 5 поверху не виходить. Я їду в лікарню, сиджу 2 години. Потім в поліклініку – жду, поки мені випишуть рецепт. Потім з тим рецептом їду в поліклініку і лише тоді даю знеболююче. Уся ця процедура – головний біль. Все дорого. У нас немає служб, які б турбувалися про цих людей. У нас або мама, або… На жаль, у кожній сім’ї є чвари, тому немає турботи. У медичних закладах немає людини, яка б вела супровід паліативних хворих. Тому у цих людей безліч побутових проблем, не кажучи вже про біль. Нещодавно купував хворому знеболювальне. Воно подорожчало. А треба ще платити за комунальні послуги, за продукти… А буває, що члени сім’ї змушені кидати роботу, бо потрібен постійний догляд.

Моя робота

Я не можу сказати, скільки точно хворих, яким я допомагаю, допомагав. Багато померло. Зараз близько семи пацієнтів, якими я опікуюся «від» і «до». Я до них систематично навідуюся, я їх не кину… Я не можу прийти і сказати: вибачте, мені гроші не платять – я не буду більше до вас приходити. Одним обробляю рани, іншим шукаю підгузки через релігійні благодійні організації, фонди… І просто фінанси, бо все дуже дорого. Кому продукти купую, кому документи оформляю… З лікарями спілкуюся…, а то приїжджає, наприклад, хірург, подивиться, а нічого не робить, бо в його оплату не входить заміна перев’язки на ранах…

Про що мають пам’ятати люди!

Ніхто не застрахований, завтра з будь-ким може трапитися біда. Тому поки є змога допомогти, потрібно допомагати. При цьому потрібно розуміти, кому ми даємо гроші. У Рівному стоять з різними табличками, з фотокартками дітей, гроші збирають, але не зрозуміло, куди ці фінанси йдуть. Якщо ми комусь жертвуємо гроші, потрібно перевіряти організацію, яка їх збирає. Бо коли ми допомагаємо, а потім розуміємо, що нас ошукали, ми зачиняємося і не бажаємо допомагати надалі. По-третє, треба мати інформацію, як допомогти своєму родичу, якщо раптом таке трапляється, знати елементарну інформацію про пролежні, про рани, про медикаменти, харчування… Головне, не бути байдужим!